Чекання

Як же я стомилася чекати,
Що мене помітиш врешті ти!
Скільки можна вірити і ждати,
Що захочеш просто підійти,
Щось сказати, чи про щось спитати
І надію в серці розбудить.
І назавжди біль подарувати,
Дарувавши щастя тільки мить.
Ця історія, напевно, вічна.
Так – писав Шекспір – було завжди
Та від того, все ж, не менш трагічна.
Це ж про нас, це власне я і ти.
Звісно, ти моїх думок не знаєш
І не можеш в серце зазирнуть,
Лиш в очах сльозинку прочитаєш,
Хоч не розумієш в чому суть.

Rating: 3.8. From 2 votes.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *