Вінчування

Сійся-родися жито, пшениця,
Щоби була на столі паляниця.
Сійся-родися слово ласкаве,
З нього хай виростуть корисні справи.
Сійся-родися, сонцем світися,
Доброю долею заколосися.

Зустрічаєм новий рік

В кімнаті пахне мандаринками,
Стоїть ялинка у кутку.
Весь світ обсипаний сніжинками,
Які кружляють у танку.

А поки всі ми метушилися
Між сотнями важливих справ,
Стрілки годинника крутилися,
Немов крізь пальці час втікав.

Відходить Рік Старий замислено,
На плечах – буднів тягарі.
Не все ще сказано, написано
І трохи жаль його мені.

Йде Новий Рік, кожух просушує,
Вже близько він, сліди риплять.
На хатній наш поріг витрушує
Повніський міх веселих свят.

Всі свята – радісні, засніжені,
Дзвінкі і повні коляди,
Прояснюють обличчя втішені,
Несуть у хату гаразди.

Широко двері відкриваємо,
У день такий гостинні ми.
У хату Новий Рік приймаємо
Аж до наступної зими.

Для Михайла

Вітаю з іменинами,
Бажаю многа літ,
Щоб кожен день був радісним
І був привітним світ.

Бажаю щастя, успіхів,
Ніколи не хворій,
Проси опіки Божої
І здійснення всіх мрій.

Вітаю з іменинами,
Бажаю від душі
Всі відбивати труднощі,
Як тенісні м’ячі.

Рости міцним, як деревце,
На втіху всій рідні.
Тягнись до всього світлого,
А до лихого – ні.

Бо ти Михайло не дарма
І це не просто збіг.
Бо Михаїл Архистратиг
Сам змія переміг.

В житті багато небезпек –
Ти всіх їх обминай.
Даруй любов. Роби добро,
Все зле перемагай.

Наче той дрібний листочок (випускний в дитсадку)

Наче той дрібний листочок
Одірвався од гіллі,
Наші діти йдуть в садочок
Поміж вихователі.

Вже не вдома. Вже окремо.
Там кипить життя своє.
Ми за ручку приведемо
І у групу віддаєм.

Дні минають швидкоплинно
Ще недавно малюки –
Підростають безупинно
Завтрашні школярики.

Вже не пасочки в пісочку,
Вже не ляльку колиши.
Тісно букви у рядочку.
Спинку рівно, не спіши.

Наче той дрібний листочок
Одірвався од гіллі.
Першовересень. Дзвіночок.
Ранець. Школа. Вчителі.

Я раніше сподівалась на людей

Я раніше сподівалась на людей
І тому розчарувань було багато.
Я від них чекала мудрості, ідей
Правди, щирих почуттів, самопосвяти.

З часом я переконалась, що не варт
Сподіватись так, бо люди – тільки люди.
У скрутну хвилину злий підсунуть жарт.
Замість помогти у горі – ще й осудять.

Я тепер не довіряю і собі,
Щоб на власні сили менше покладатись.
Скільки обіцянок дала у житті,
Та не було сили волі їх триматись.

Чи це значить що змудріла я? Авжеш!
Досвід вчить, хоч і болюча в нього школа.
Скільки в серці відпалало тих пожеж,
Вже б волів не обпікатися ніколи!

Що ж: не вірити нікому? Зовсім ні.
Втратиш віру – то не схочеш далі жити.
Але правильним здавалася мені
Віра в тих, на кого можна положитись.

Але де такі на світі люди, де?
Що підуть заради нас в вогонь і воду?
Не знайти таких надійних нам ніде,
Адже часто ми й самі себе підводим.

Що ж мені робити? І до кого йти?
Але, раптом, я немов зі сну збудилась:
Хто дає життя нам щоб на світ прийти?
Хто пильнує, щоби серце наше билось?

Хто нам сонечко засвічує щодня?
Хто дарує повсякчас здоров’я й силу?
Хто пильнує, щоб крутилася земля
І щоб поле новий урожай зростило?

І на перехресті всіх земних доріг
Скільки бід могло би статись, та не сталось!
Хто мене від сотні небезпек зберіг,
Від загроз, що звідусюди нависали?

А сім’я? У мене діти: дочка й син.
Хто їх береже, як на роботу йду я?
А вночі, коли весь світ порине в сни,
Хто їх спокій, кожний подих їх пильнує?

Добре, діти. А оці самі вірші
Що не перший зошит ними вже списала.
Ті слова, що так і плинуть від душі.
Хай, талант. А звідки я його узяла?

Словом, висновок готовий. Не в людей
Влада й сила щоб життя і світ змінити.
Всю довіру, що здобуду із грудей
Тому віддаю, хто може все зробити.

Я тепер не сподіваюсь на людей,
Та і вам не дуже раджу сподіватись.
Все у Бога: мить і вічність, ніч і день.
Він достойний, щоб на Нього покладатись.

І коли вже не поможе ні один,
І коли вже всі шляхи ведуть в нікуди,
Ви знайдіть для Бога декілька хвилин.
Йдіть. Довіртесь. І побачите що буде.