Наші діти

Наші діти – Божий дар!
Промінь сонця поміж хмар,
Острівець серед проблем,
Те, для чого ми живем.

Діти – ненастанний труд.
Спершу, поки підростіть,
Та і протягом життя
Вболіваєм за дитя.

Їх виховуємо ми,
Щоби виросли людьми
І щоб, як минуть роки,
Не журилися батьки.

Наче колоски дрібні,
Господом посіяні.
Ми їм приклад подаєм:
Чим засієм – те пожнем.

Мати дітям засіва
В серце вчинки і слова,
А сивіє голова,
То збираємо жнива:

Чи навчили їх добра,
Чи молитва в нас була,
І чи батьківські діла
Не давали приклад зла?

Діти – совість і суддя,
Підсумок всього життя
І колись спитає Цар
За такий безцінний дар.

Бачиш: тисячі людей
Плачуть? В них нема дітей.
А що вчиниш з скарбом цим
Ти, що володієш ним?

Жорстокий світ

Ісус говорить: “Не чекайте
Щоби цей світ вас полюбив!
Мене на хрест розп’яли люди,
Хоч я стількох оздоровив.
Хоч від народження незрячим
Сліпі їх очі відкривав,
Хоч багатьох я прокажених
Із їх недуги очищав,
Хоч воскрешав померлих з гробу
І кволих з ліжка підводив,
Та крім ненависті і злоби
Нічого в них не заслужив.

Цей світ не чує мови серця –
Він знає мову хабарів.
І кожен скаже: “Треба мазать,
Щоб їхав віз і не скрипів.”
Бо люди дуже прагнуть слави,
Улесливих, підхлібних слів.
Вони і душу би віддали
Задля прибутків і чинів.

А ви, якщо ви Божі діти
І не несете хабарів,
Не йдете з п’яницями пити,
Не слухаєте брехунів,
Не здатні підлість похвалити,
Злим кажете про Божий гнів
І звикли правду говорити –
Не ждіть, щоб світ вас полюбив.

Розділимо на двох

Давно я була молода й струнка
І ми стрічались в парку вечорами.
Мені не жаль за давніми часами,
За нашими палкими почуттями,
Я вся була закохана й легка.
В мені усе дзвеніло і співало,
Не було досвіду розчарування,
Нічого, крім зітхання і кохання,
Такого нетерплячого чекання,
Багато мріялось – здійснилось мало.
Але раптово проситься сльоза.
Чому ж це так? Адже тоді виходить,
Що все-таки мені за чимось шкода,
Є щось, чого не вмію розказать.
Ми стали інші. Зовсім. Ти і я.
В нас інші цілі і нові орбіти,
В нас клопоти, обов’язки і діти.
Звичайна і пересічна сім’я.
А я тебе любила і люблю.
І буду. Не тому, що обіцяла,
А часу в нас на це так дуже мало,
Я часом навіть уночі не сплю,
А слухаю як ти зітхаєш в сні.
І думаю, яке крихке це щастя,
І чи його затримати нам вдасться,
І часом страшно робиться мені.
Адже любов – вона не назавжди,
Відношення хороші – не навіки.
Хіба між жінкою і чоловіком
Не може завтра статися біди?
Нехай же всім розпорядиться Бог.
Він сам благословить або карає,
Чи радість, чи нещастя посилає –
Ми все розділим порівну на двох.

Стою біля хати

Стою біля хати
І дивлюся в небо.
Нема ні хмаринки,
Лиш простір і синь.
Здається, для щастя
Багато не треба –
Щоб небо безхмарне
Й здоровим був син.
Щоб сонце світило,
Щоб виросли діти.
Хай тепло і ясно
Їм буде хавжди!
Щоб вміли сміятись,
Уміли радіти
Й ніколи не знали
Ні зла, ні біди.

Ти у серці

Не знаю де поділись ті вірші,
Що так колись писались від душі
Не знаю, де поділись ті слова,
Що паморочилася голова.
Немає більше тих наївних фраз
І не почую більше їх ні раз.
Не залишилось в серці гіркоти.
У ньому завжди залишився ти.