Поспішай

Поспішай любити і жити.
Час біжить, тому поспішай.
Все роби, що маєш зробити
І на завтра не залишай.
Щоби слів дарма не втрачати –
Говори лише головне.
Поспішай кохати і прощати,
Час біжить -послухай мене.
Озирнися -зроблено мало.
Стільки днів минуло дарма…
Щоби потім не шкодувала,
Поспішай, бо часу нема.
Скільки днів відміряно Богом –
У майбутнє не зазирай.
Просто зараз, просто сьогодні
Завершити все поспішай.
Пам’ятай постійно цю фразу,
На легкі часи не чекай.
Що задумав – здійснюй одразу
І на завтра не залишай.

Депутат

Ще поки добрий мій знайомий
Не був народний депутат,
Він співрозмовник був чудовий,
Для всіх – товариш, друг і брат.
Мене ця зміна, ця дволикість
Тепер обурює стократ.
Для всіх тепер він – їх Величність,
Лиш для начальства панібрат.
Забув із нами розмовляти,
Вітатися до всіх забув,
Почав знайомих обминати
І зовсім став не той що був.
Чи ставі він кращим чоловіком?
Чи розумнішим раптом став?
Чому себе вважа великим,
Адже раніше не вважав?!
Він той самий, але пихатий!
Він зверхній, але той самий!
Шановний пане депутате,
Не вічний строк обрання твій.
А як збираєшся ти жити
Й надалі потім між людьми?
Ти б мав народові служити,
Але ж народ – це ми…

Чорна субота (Скнилівська трагедія)

Ви бачили, ви бачили новини?!
Жахливе місиво із ніг і рук…
І навіть ті, що лишаться живими,
В серцях носитимуть той образ мук.
В той день людей зійшлося так багато!
Юрба святкова вдягнених родин
І вів синка за руку кожен тато,
Щоб справжні літаки побачив син.
І діти радісно дивились в небо,
І льотчиками мріяли рости.
Ніхто не сподівався тої миті
Жахливого каліцтва і біди.
А скільки їх не повернулось з поля!
Рукою смерті стяті полягли.
На стадіоні їх чекала доля,
Та люди цього знати не могли.
Ніколи не забуде той, хто бачив,
Та той, хто чув – онукам передасть:
В рясній траві – голівочки дитячі.
В одну хвилину – тисячі нещасть!
Ви бачили, ви бачили могили?
Півсотні свіжоскопаних могил.
Ті люди, що навіки тут спочили,
Ще позавчора були повні сил.
Ви бачили летовище у квітах
І почорнілих з горя матерів?
На фотографіях – маленькі діти,
В очах – навіки розпач занімів.
Що можемо в утіху їм сказати?
Чи може хто-небудь допомогти?
Хіба молитви в небо засилати
І свічку пам’яті в серцях нести.
Щоби могли ці люди далі жити,
НЕ ЗНЕНАВИДІВШИ СЕБЕ І СВІТ,
Щоб не боялись в небо подивитись,
Щоб гоївся в серцях кривавий слід.

Нехай кричать усі сьогодні

Нехай кричать усі сьогодні
Про Україну – рідний край!
Як патріоти всенароді
Себе прославлюють. Нехай!
Скажу й своє я скромне слово
І в ньому є своя вага,
Що Україна й рідна мова
Для мене дуже дорога.
Нехай не прозвучить фальшиво
Своїй державі похвала,
Та є у мене Батьківщина,
Що в серці міцно приросла.
Це місто, у якім зростала,
Це вулиця, що в світ вела,
Це стіни рідного будинку,
Де я дитинство провела.
Прекрасні вулиці у Львові,
А Київ – вище похвали.
Величні береги Дніпрові,
Золотоглаві куполи,
Але для мене Жовква рідна –
Столиця серця і душі.
Усі слова тут просто бліднуть,
Безсилі навіть всі вірші.
Моя маленька Батьківщина,
Де я любила і росла.
Тут почалась моя стежина,
В життя доросле повела.
Знайомі вулиці усюди –
Додому всі вони ведуть.
Тут дорогі і рідні люди
Радіють, журяться, живуть.
Хтозна, куди життя закине,
Та хоч би ми спинились де,
Велика наша Батьківщина
Завжди в маленьку приведе.

Чекання

Як же я стомилася чекати,
Що мене помітиш врешті ти!
Скільки можна вірити і ждати,
Що захочеш просто підійти,
Щось сказати, чи про щось спитати
І надію в серці розбудить.
І назавжди біль подарувати,
Дарувавши щастя тільки мить.
Ця історія, напевно, вічна.
Так – писав Шекспір – було завжди
Та від того, все ж, не менш трагічна.
Це ж про нас, це власне я і ти.
Звісно, ти моїх думок не знаєш
І не можеш в серце зазирнуть,
Лиш в очах сльозинку прочитаєш,
Хоч не розумієш в чому суть.