Пішли дощі

Пішли дощі. Коханий, ти помітив?
Враз холодно зробилось на душі.
І сонце як раніше вже не світить,
І люди одяглися у плащі.

Світ перевтілився у сіру мряку,
Дерева голі, щуляться кущі
Немов з образи або переляку.
Все через те, що враз пішли дощі.

Так холодно, коханий, відчуваєш?
Так холодно, немов прийшла зима.
Ти золотої осені чекаєш,
Але її, на жаль, чомусь нема.

Та в нас, я вірю, буде все прекрасно!
І я в наш світ маленький не пущу
І мряку, що з’явилась передчасно,
Й холодного осіннього дощу.

Частичка души

Оставляю частичку души
В этой темной и мрачной тиши,
Ты почаще мне письма пиши.

Я люблю тебя, милый, родной,
Мне так трудно и страшно одной.
Но увы! Ты сейчас не со мной.

Но сквозь тысячи разных преград
Пусть меня согревает твой взгляд.
Я надеюсь вернуться назад.

Встреча

Алеи склеились под золотым ковром
Из листьев, нагонявших часто грусть.
Я верю, что осенним теплым днем
С тобою неожиданно столкнусь.

Я жду. Но все же, встретив вдруг тебя,
Подпрыгнет сердце, пробежится дрожь,
Но ты, надеясь и еще любя,
Возможно, этой встречи тоже ждешь.

Ну заходи, садись, мой дорогой,
Как это трудно – по тебе скучать.
И замирая сердцем и душой
С тобой мы сможем просто помолчать.

Как грустно мне смотреть в твои глаза,
Как трудно внешне сдерживать себя,
Да мне бы не хватило два часа,
Чтоб вволю насмотреться на тебя!

Ах, осень, ты виновница во всем,
Воспоминанья будишь. Ну и пусть!
Я верю, что осенним теплым днем
С тобою неожиданно столкнусь.

А я хотіла зовсім небагато

А я хотіла зовсім небагато –
З тобою бути і тебе любить,
Чекати і безмежно довіряти,
Підтримувати, просто співчувати
І так багато років разом жить.

Я будь-що прагну щастя досягти,
Та як мені його завоювати?
Кохання наше треба зберегти,
Чомусь так важко досягнуть мети,
А я хотіла зовсім небагато…

Перший осінній вірш

Перший осінній вірш. Сумно і трошки холодно.
Все помінялося враз, літечка вже нема.
З гілки упав каштан зблискуючи здивовано:
– Що це? А далі як? – Далі прийде зима.

Клени не жовті ще, але якісь засмучені.
Ночами у вікно краплі холоду б’ють.
Навіть зірки ясні стали чомусь колючими.
Осінь, невже це ти? Я аж не впізнаю…