Сонячне тепло ллється через край

Сонячне тепло ллється через край,
Рине почуттів чистий водограй.
Серце стукотить, неначе в клітці птах
І душа тремтить на дзвінких вітрах.
Тиша вкрила все лагідним крилом,
Фіалковий рай дихає теплом
І весняна ніч, вся в ясних вогнях,
Віддає теплом у твоїх очах.

Не плач

Не плач. Він не побачить сліз,
Не зрозуміє твого болю.
Його ти відчуваєш скрізь,
Та він давно вже не з тобою.

Забудь. Принаймі спробуй раз
Усе розвіяти й забути
І вперше за той довгий час
Спокійно уночі заснути.

Не треба слів. Не треба сліз.
Він не оцінить твого болю.
Хоч серцем відчуваєш скрізь,
Та він давно вже не з тобою.

Навіщо?

Навіщо ти прийшов? Скажи мені.
Щоби моє кохання розбудити?
Щоб потім я жила, неначе в сні,
Приречена завжди тебе любити?
Якщо це так, тоді куди ж ти зник?
Чому зі мною ти не залишився?
Ти, наче нереальний чарівник,
Лише на мить одну мені з’явився.
Навіщо ти мене поцілував?
Навіщо обіцяв зірки із неба?
Навіщо ти “люблю” мені сказав?
Для щастя було нам так мало треба…
Тепер живу постійно у журбі,
Не можу з тим, що сталось примиритись.
Навіщо я повірила тобі?
Ну як же я могла так помилитись?

Я вдячна

Я вдячна сонцю золотому за те, що світить із небес.
Я вдячна Господу Святому, що він послав мені тебе.
Я вдячна долі, що до тебе мене в обійми привела,
Я вдячна затишній алеї, що нас до себе прийняла.
Я вдячна кленові старому, що в таємниці зберігав
Усі натхненні ті промови, що ти мені тоді сказав.
Я вдячна збігові обставин, що нас з тобою разом звів,
А понад все тобі я вдячна, що ти мене тоді зустрів

Може…

Може, ти мене не зрозумієш,
Може, це лише передчуття,
Може, оцінити не зумієш
Ти мої глибокі почуття.
Сотні “може” на шляху у мене,
На путі до світлої мети –
Щось прекрасне, вічне, небуденне
Серед повсякдення зберегти.
Я не хочу від життя багато,
Я не хочу зірки із небес,
Хочу лише завжди відчувати,
Завжди поруч бачити тебе.