Нема такої рими і строфи

Нема такої рими і строфи
Щоб описала почуття у серці.
Слова, як злива через береги,
Загату рознесуть – все розіллється.

З тобою ми зустрілись в добру мить
І я щодня цій зустрічі радію.
Як добре разом, як чудово жить
Як я люблю тебе і розумію.

Аж дивно, що у когось є не так,
Що є взаємні скарги і образи.
Не претендую на зразок, однак
Про шлюб свій не жаліла я ні разу.

Якби усе почати знов. Якби.
То я б в житті нічого не змінила.
Нема такої рими і строфи,
Щоби моє кохання пояснила.

Листопад сумує

Вечір осінній, довгий такий,
Хочеться трошечки тиші.
Дні пролітають, мов з гілля листки,
Втома до сну заколише.

Ночі осінні плачуть дощем,
Шибки стоять умиті.
Скільки не спи – але хочеться ще.
Що його в світі робити?

Ранок осінній пряде туман
Наче пухнасту вовну.
В тому тумані тону сама
Втоми осінньої повна.

Небо похмуре і сіра земля –
Це листопад сумує.
От би нам снігу. Де ж ця зима?
Може, до нас мандрує.

Те, що не старіє

Кожен хлопець мріє про дружину.
А дружина має буть яка?
Наче молода струнка рослина.
Розумієш? Молода. Струнка.

Але як це недалекоглядно,
Зовнішнє минає як вода.
Народила – і уже огрядна.
Роки йдуть – уже не молода.

Я для себе відкриваю диво
Як з чужого двору із воріт
Вийде бабця згорблена і сива,
А за руку з нею сивий дід.

Молодості не зосталось сліду,
Але що б не говорив цей світ
Бабця все одно потрібна діду
Так як бабці ще потрібен дід.

Не біда, що втомлені, що сиві,
Але пронесли через життя
Душі молоді, стрункі, красиві,
І такі ж красиві почуття.

Сусідка

Плакала сусідка за стіною.
Знов приходив п’яний чоловік.
Скаржилась при зустрічі зі мною:
Так даремно пропадає вік.

Люди-люди, що б ви тільки дали,
Щоб у спокої минали дні.
Але з п’яним що? Лише скандали,
Тільки неприємності одні.

Непомітно молодість минула,
Наче крізь кватирку утекла.
І сувора дійсність розгорнула
Втому і образу – два крила.

І тужила гілочка калини.
І ронила ягнідку-сльозу.
Люди-люди, нащо бути злими,
У своїй сім’ї здіймать грозу?

Перетворювати світ у клітку.
Але людям поясниш хіба?
Плакала за стінами сусідка.
По кутках тулилася журба.

Вдова

Жіночка з худенькими плечима,
Як дрібне беззахисне дитя.
Чоловік її на вік покинув,
Залишив поламане життя.

Залишив малих дітей ростити,
Вічний біль у серці і в очах,
Клопоти і злигодні носити
На худеньких неміцних плечах.

Чоловік її навік покинув,
Просто відійшов у небуття.
І стоїть з вологими очима
Ще сама – розгублене дитя.

Хто тут винен? Ніби й сонце світить,
І курличуть в небі журавлі,
Проростають на могилці квіти,
Тягнуться до світла із землі.

Я її нечасто зустрічаю,
От хіба що так, коли-небудь.
Штучні квіти дорогі купляє,
Бо живі так швидко відцвітуть…

Вже таке життя. І тут невдача.
Прибігає на могилку – де ж?
А букету й не було неначе…
Ну хіба ж усього встережеш?

Хто збагне весь відчай в ту хвилину,
Це не уміщається в вірші.
Як?! Ходити красти на могилу?
Люди-люди, в вас нема душі.

Нотки жалю… Вже з могили красти?
Тиха скарга у словах бринить.
А сльоза от-от готова впасти,
А зрадливий голос весь тремтить.

Я її глибоко розумію.
Бо шкода, звичайно, не грошей.
Але чим потішити зумію,
Повернути віру у людей?

Як нема надії ні підтримки,
Як нема опори у сім’ї,
Як усе що маєш – то могилка,
Отже не шкодують і її.

Він не був відомим чи заможним,
Але любий був їй і таким.
Серце залишилося порожнім,
Місце залишилося пустим.

Мов серед води її покинув.
Воля: хоч втопися, хоч пливи.
Жіночка з худенькими плечима
Не іде мені із голови.