Дощі

Коли у вікна б’ють дощі –
Так дуже добре спати.
У шибку краплі шарудять,
Та затишно у хаті.

Як за вікно осінній дощ
В косу лінійку пише,
Сумна мелодія його
До сну мене колише.

А по дощі ростуть гриби –
Виходьте швидше з хати!
Воно і правда, та під дощ
Так дуже добре спати.

Будні і свята

Будні, будні. А коли вже свята?
Завжди ці обов’язки марудні.
Суєти і праці так багато.
Вже набридли будні ці паскудні!

Я собі сама постановила,
Що відкину різні “треба”, “мушу”,
Бо вони виснажують все тіло,
А із часом проростають в душу.

Вихід знайдеться завжди, а саме:
Візьму вихідний, а може два.
Відпочину тілом і думками,
Стану молодою, як трава.

Пов’яжу на шию шарф веселий,
Хай мені тріпоче на плечах,
Полечу до сонця, як метелик,
Безтурботна як мале дівча.

Напишу листи. А чим не діло?
Хай у всі кінці летять листи.
Друзям подзвоню. Давно хотіла,
Але важко було час знайти.

Вулицями прогуляюсь нишком,
В тиші вірш складу без суєти.
Прочитаю прецікаву книжку.
Постараюсь швидше спать піти.

Завтра безтурботність всю обтрушу,
Мов листочок з гілки опаде,
І… піду робити сотні “мушу”,
Бо вони ж не ділися ніде.

Старість

Стоїть бабуся згорблена і сива
І грушки продає: Візьми, вкуси…
Колись була красива і щаслива,
Та хто вже пам’ятає ті часи?

Приходить старість, а вона жорстока,
Ні згадки вже про вроду і красу.
Уже сама біжить сльоза із ока
І сил нема утерти ту сльозу.

У поросі лежать рум’яні грушки,
Пошерхлі губи моляться тихцем.
Прохожі кажуть ввічливо “старушка”,
Але чомусь не дивляться в лице.

Оце вона, та старість? Те майбутнє,
Яке колись чекає нас усіх?!
Бабуся. Грушки. Порох. Незабутнє.
Сльоза у зморшках. Чийсь пекучий гріх.

Закохана в осінь

Я з давен-давна закохана в осінь.
Коли із гілки листок обліта,
Ти шарудиш у мене в волоссі
І шепочеш на вушко мені: золота.

І я відчуваю себе частинкою
Всієї природи, тонкої краси
Де бабине літо дзвенить павутинкою,
Барвисто печаллю сумують ліси.

І я відчуваю себе багатою,
Як гілля схиливші осінні сади.
Моїх почуттів урожай мене радує.
Не був пустоцвіт раз вродили плоди.

І я відчуваю себе спокійною,
Як скошені сито дрімають степи.
Любов стала величиною постійною.
Ти тільки її доглядай, не проспи.

А ще була осінь моєї юності,
Яка дарувала нам зустріч на двох.
Стоїш на межі у журби і безжурності,
А що буде далі – то знає лиш Бог.

Що осінь сумна – то митці помилилися,
Чого сумувати таки восени?
Та осінь, коли ми з тобою зустрілися
Була веселіша дзвінкої весни.

Достигнуть плоди і димки простеляться
І хто б мені що б мені не казав:
Птахи відлітають? Вони ж повернуться!
А листя жовтіє? Так це ж краса!

Ключі журавлині у небі голосять?
Романтика, пісня і смуток ясний…
Я з давніх давен закохана в осінь,
Вона мені краща дзвінкої весни.

Казка

А послухай казку…
Бо в житті не буває,
Щоб так щиро любили
І жили без нудьги.
Щоб так люди зійшлися
Один раз – і довіку,
Щоб так мирно вживались
Два окремі світи.

У житті все у бруді,
Сім’ї в’язнуть у блуді
І розходяться люди,
Не набувшись разом.
Я дивлюсь, наче в казку.
Так буває. Хоч часом
Нам доводиться разом
Ще боротись зі злом.

Але що ж то за казка
Без дракона у замку,
Що погрожує здалеку,
Дише вогнем?
Але то все дрібниця,
Бо в душі є скарбниця,
Звідки щастя черпаємо
Кожен раз, день за днем.

Вже не стільки прекрасна,
Вже принцеса є більше премудра.
І життя вже не вихор,
А спокійне русло.
Але замість повітряних замків
Справжні зводяться мури
І багато чудес ще попереду буде,
Хоч багато уже і було.